khoma

Агов! Хтось ще тут ще є? Чи всі остаточно забили на ЖЖ? 

Отож, зустрілися на майданчику між Високим Замком та Лисою Горою Трьома
екіпажами (Ігор Undefead та Микола на Ssang Yong Kyron, Сашко на чуді
радянського автопрому УАЗ, ми з Петром на японо-тайландському L200).
Стартували з с. Пониква.

Потім за с. Переліски трохи блуданули, але виїхали на постійний маршрут.

До г.Камяна веде добротна лісова дорога.

Одразу ж на горі побачили шанці і як тільки-но приклали металушукач почули сигнал.


Патрони, шрапнель, осколки.

Взагалі, всі ліси вздовж і впоперек скопані окопами, видно залишки сховок для техніки і т.д.
Незабаром
перша бойова втрата. В Сашка на уазіку ламаються хаби і бобік вигрібає
задніми 35-ми "сімексами". І то так нічого вигрібає. Далі спробували
знайти дорогу на скелю Чортів Камінь, але "генштаб" завів нас в
непролазні хащі. Вже було досить пізно, тому вирішили їхати на місце
запланованого нічлігу.

Броди,
що зустрічалися на нашому шляху долалися з легкістю. Богу дякувати дощ
який падав зранку на наситив землю достатньо вологою, тому їхалося дуже
добре навіть мені на АТ ґумі.
За якийсь час Ігор помітив, що мій амортизатор бовтається під машиною. Залазимо, прикручуємо.

Всьо
чотко - їдем далі. Біля Сашкового уазіка, навіть якщо він тільки з
заднім приводом, почуваєш себе як дитина біля батька. Але тут ще одна
халепа - до Сашка телефонують і він мусить терміново нас залишати
Немає
виснажливішого оффроаду, ніж їзда по полю з такими, знаєте, купинами.
Не то кроти, не то мурашники. Нарешті знаходимо наше місце нічлігу:
озерце, осінній ліс, одним словом - благодать.

Весь час намагався
уявити собі як велись бої в цій сьогодні майже безлюдній місцевості,
наскільки залюднена була вона тоді, скільки техніки тут "працювало"? Як
було тоді невинному місцевому населенню, що гинули тільки тому, що дві
системи ділили світ?

Вечір в доброму товаристві. Мужчини кулінарять. Навіть білочка прийшла. Справжня.

Зранку вирушили на г. Жбир, де з ініціативи "Студентського Братства" встановлено монумент воякам Дивізії.


Перший памятник висаджено в повітря у 1991-му радянськими спецслужбами.


Також було підірвано памятники Є.Коновальцю в Зашкові та С.Бандері (здається в Старому Угринові).

Звідти
пробуємо проїхати на с. Жарків через ліс, але через якийсь час петляння
впритул між деревами вертаємо на дорогу узліссям.
Памятний хрест односельчанам, що загинули воюючи в УПА, та тим, які були вбиті росіянами в 1943-45 роках.

Таких локальних памятників по Галичині тисячі.

До Гути Пеняцької нас вела добра лісова "автострада".

Село Гута Пеняцька населяли поляки.

На
той час польська партизанка, представлена "Армією Крайовою" тісно
співпрацювала з партизанами-комуністами. Село було одним з центрів
їхньої підтримки. Взимку 44-го повз село проходив якийсь німецький
відділ і хтось з села відкрив вогонь. Було вбито двох німців. Звичайно ж
цього так не залишено і 28 лютого 1944 року село було спалено
нацистами. Проте у 80-х польська пропаганда почала активно поширювати
легенду, що село було "спацифіковано" дивізією СС "Галичина" та ОУН-УПА
(це при тому, що за весь час ці структури не співпрацювали і не провели
жодної спільної акції). Не треба бути професором історичних наук, щоб
порівняти дату знищення села і період діяльності у цій місцевості
Дивізії.

Але добрі люди поставили поряд і такий інформаційний щит:


Памятний знак жертвам польського терору.

Природа
цих бродівських лісів просто фантастична. Величезні лісові масиви,
особливо в цю пору розмальовані в усі кольори осені. Цікаве поєднання
різноманітних рельєфних форм, приємні оку краєвиди.
Після Гути Пеняцької взяли курс на Підгірці. Але ж ми не шукаємо легких шляхів.

За
якийсь час побачили, що дорога по якій ми їдемо ставала дедалі
поросліша молодняком. Обсервація місцевості показала, що на протилежному
боці струмка йде непогана дорога, тому треба туди. Першим почав переїзд
Ssang Yong Kyron. Але бампер вперто не хотів вилазити на той бік.
Після кількох спроб Ігор вирішив проїхати кілька метрів по струмку і
виїхати там задом. Але не тут воно було. Вирішили, щоб я переїхав, а
потім потягнув Кайрона. Моя "Ельвіра" постійно норовила засісти на пузо,
хоч передні колеса вже були на тому боці. Отак фактично, четверо
варятів засадили дві машини. Але якби того не було, то б не було
бездоріжжя. Лапату вам в руки, панове. Скопуємо берег і L200 на тому
боці. Витягування ривковою стропою теж не дало результатів. Беремо
Ігорову зємну лебідку, привязуємо до дерева, знімаємо мій акумулятор -
опля! Кайрон майже вибрався з болотяного полону. Ще ривок динамічкою і
вйо! Їдемо далі.
На жаль, всі настільки були захоплені витягуванням з
болота, що ніхто це не задокументував на фото. Є трохи відео, яке,
сподіваюсь, незабаром змотуємо. Рубанина забрала десь 3 години нашого
часу, тому в Підгрцях вирішуємо повертати до Львова, ще заїхати в Красне
на дивізійний меморіал-цвинтар.


Могила одного з дивізійних священників-капеланів.


А
за якийсь час провести другий одноденний етап розвідки (Підгірці,
Гавареччина, давньоруське городище Пліснисько, монастир на Святій Горі,
Сасів).
Технічна частина.
Для мене це, фактично, перший виїзд на
бездоріжжя в товаристві інших машин, бо до того все було "соло". Якось в
таких випадках відчуваєш себе впевненіше. Особливо коли є "прикриття"
уазіка на 35" колесах
. Переконався, що подальший план побудови правильний: легкий бампер,
такий, щоб не вкрав кут виїзду, лебідка і ланцюги на АТ ґуму, як гідний
замінник МТ. Захист двигуна треба переробити на більш "лижоподібний".
Ідейна частина.
Тема
Української Дивізії "Галичина" зацікавила мене ще у 9-му класі, коли
мені до рук потрапив календар періоду німецької окупації з закликом до
мобілізації. Дідо (воював в УПА, псевдо "Черник") розповідав, що його
стрийко був в "есесах". Тільки зомбі можуть сприймати історію
однозначно. Для мене ці хлопці є героями. Так, вони добровільно одягли
однострої ворога, але не для наживи, не для карєри, а з шляхетною метою,
з розрахунком, що коли обидва монстри будуть взаємно знесиленими війною
- створити українське військо і здобути Українську державу. Такий
досвід ми мали в 1914, коли було створено леґіон Українських Січових
Стрільців, а ті потім стали мілітарною основою ЗУНРеспубліки. Ті, хто
вижили після червоного терору 1939-41 року в Галичині не могли
ідентифікувати радянську армію як визволителів.
Незабаром, сподіваюсь, проведемо другу частину розвідки і складемо маршрут. Отож, запрошуємо зацікавлених. (До-речі, маршрут може бути цікавий також для любителів і вело- і мото-)

п.с. Записаний трек. Ділянки в лісі можуть бути не зовсім коректними через поганий сигнал супутників (хмарність, дерева) http://maps.google.com/maps/ms?msa=0&msid=211296488552446629515.0004af0b42cda3145a446

Ну, перший мінімум досягнуто, Ельвіру помито, можна й перший раз показати у всій красі ::)





А була отакою.

Хтось підкаже, де можна поселитися на ніч у Харкові? (готель, хостел, квартира подобово)?

Нічого поганого цей ранок не віщував. Ранок як ранок, типовий для Бережан, куди ми приїхали вчора до моїх батьків на храмове свято, або як у нас кажуть просто "празник". А сьогодні в Коломиї ми мали зустрітись з друзями о 17.00, отож часу було достатньо, щоб податися з Бережан в напрямку на Бурштин лісами та селами через хутір Діброву та Словятин, де в 1943 році діяла підстаршинська школа УПА на місці якої місцевою громадою відновлені криївки-казарми і створено музей УПА.  Діти сприйняли такі плани з ентузіазмом, на відміну від дружини та батьків. Але в нас в сімї демократія, а не якийсь там тоталітаризм - 3 проти 1 і вирішено. Все необхідне в машині. До полудня виїхали з Бережан до Надорожніва, а звідти вже польовою дорогою до природної памятки Гутисько , де росте багацько реліктових та унікальних рослин серед яких легендарна Неопалима Купина (але мабуть вже відцвіла, бо цього разу я її так і не побачив). 

Зате зустрівся нам отакий махаонисько.

Потім дорога проходила красивим камяним мостом, яких стільки понабудовувала бабця Цісарська Австрія. А потім лісами, зарослями борщівника, трохи полем. Доїхали до урочища Жидова перед хутором Діброва. Тут колись проходила досить жвава дорога, або, як тут кажуть гостинець Галич-Бережани, тому в цьому місці і стояла жидівська корчма. А оті три хрести і були орієнтиром.

До хутора залишалося зовсім небагато, Ельвіра бадьоро бігла луками і травами, навіть без натяку на якусь складнсть. Аж раптом відчуваю, що лівий бік сповзає в лісовозну колію, по якій мляво тече потічок ґрунтової води. Колеса пробуксовують і машина сідає. Понижена, блокування заднього моста, задня, знов перша передача. Сидимо безпомічно на обох мостах, та ще й заднє праве колесо вивісилось.
Діти виходять з машини, а я дістаю лопату та рейковий домкрат і починаю "кохатися" з Ельвірою. Складність полягає ще й в тому, що відкопуючи колеса, там деделі більше збирається води. Піддомкрачую кузов, відриваю колеса, підкладаю дровеняки, опускаю.

Повторюю те саме. На спеці голова паморочиться. Оксана розуміє всю складність ситуації, тому намагається бути спокйною і допомагати мені.

Щоб підняти машину збоку, потрібно було прокопати чималенький рівчик, щоб опускати руківя домкрату. Пройшло 4 години.

Розуміємо, що в Коломию вже не встигаємо. Але сідаю і вирулюю з колії. Алилуя!
Вивчаю проїзд далі. До дороги на хутір якихось 300м. Вертаюсь, сідаємо в машину і вирішую проскочити цю місцевість помережану коліями, що здаються не такими суттєвими, не збавляючи обертів. І ось ще якихось 30 метрів і ОПА!!!!!!!!!!!!!!! Ті самі граблі! Отут вже терпіння дружини вичерпалось і (...вирізане цензурою...)
Сидимо точнісінько так само. Точнісінько. Пробую ті самі прийоми. І тут згадую, що в батька є якийсь знайомий з цього хутора. Дзвінок до тата. На тому кінці чути (...вирізане цензурою...). Незабаром зявляється наш спаситель. Каже, що до години часу буде ЗІЛом трьохмостовим, бо зараз в селі похорон Ну., чекаємо. Через 2,5 год їде. Матвій побачив і аж танцювати почав. Кажу, щоб обїхав мене якомога далі по старій колії і потягнув назад, а далі я вже вискочу. Нє, не послухав і поїхав перед мене по приготовленому шляху  евакуації, відрубавши мене безповоротно від світу де існує тверде покриття :(. І тут я вперше в житті бачу безпомічність велетенського залізного монстра, цього дітища радянського ВПК та лісозаготівельного господарства. Я бачу як його колеса зривають шар дерену вгрузають в розмоклий минулими дощами ґрунт, як його гігантські протектори замулюються і колеса стають подібні до Формули-1. Засідає перший раз, але розкачкою виїжджає, засідає другий раз і вже більше ні ґу-ґу... Опочиває на всіх трьох мостах. Але в нашого спасителя є друг в сусідньому селі, який теж має ЗІЛ, але з лебідкою! Дзвінок другу, проходить ще година і їде наш другий спаситель і спаситель першого спасителя.
Тато подзвонив і запропонував приїхати забрати Оксану з дітьми. Ну, ок, кажу, бо не відомо коли все скінчиться і дружину з дітьми відправляю в село.
Розмотавши трос лебідки за яких 15 хв витягують мене, а потім і безлебідочний ЗІЛ.
Але якщо ви думаєте що це все, то це ТІЛЬКИ ПОЛОВИНА пригоди!!!

В селі зустрічаю батьків, які якраз приїхали. Але оскільки до Бережан дорога йде гаком, то наш перший спаситель рекомендує проїхати 2 км полем, а потім через два села вискакуємо на трасу Е40 . Перспектива приємна до того ж він запевняє, що Шевроле Авео там спокійно проїде. Ну, проїде то й проїде... Треба спішити швидше додому, бо на обрії блискає та й маленькі крапельки цяпотять. Виїхавши за "бригаду" знаходимо ґрунтову добре втрамбовану дорогу і рухаємось по ній. Раптом починається добра злива. Відчуваю, як дорога розмокає і навіть на повному приводі рух не стабільний. Здзвонююсь з батьком і попереджаю його про небезпечні місця аварійкою. Проїжджаємо 2 км, 3 км, а дорога не закінчується. Навігатор показує, що ми проїхали десь половину шляху до села. І тут раптом спуск в долину з розїждженим болотом, а поряд якась викопана ямище. Я відчуваю. що машиною починає носити і бачу, що татове Авео відстало і зупинилось. Застряг. Вискакую з машини до тата - сидить твердо пробуємо пхати - глухо, пробую копати - без сенсу. В мами тиха істерика - вона наполягала вертатися селами, але ми її не послухали. Мене постійно гнітить те, що причиною цього безглуздя є я :( І знову дзвінок другу, бо я, навіть шнурка ніякого в машині не маю. Сидимо в машинах і розумію, як з кожною хвилею болото на дорозі стає все болотистіше, що є критичним для Авео. Десь за годину пітьму на обрії розпанахують фари ЗІЛа-спасителя. Оскільки ЗІЛ занадто велика машина, щоб контролювати буксовану маленьку легковушку, то тягнути буду я. Чіпаю на шакли сталевий трос і починаю плисти в болоті зі стабілізуючим баластом позаду. За якийсь час доїжджаємо до першої хати. Знімаємо трос, красно дякуємо і ... о слава Тобі Боже, що сотворив єси твердь земну! Приїжджаємо в Бережани і десь о пів на четверту засинаємо праведним сном.

Звідси висновки:
1. "Не знаєш броду ..." і т.д.
2. На бездоріжжя, навіть таке елементарне, ніколи однією машиною.
3. Лебідка та динамічна стропа must have.
4. Хоч деколи слухати жінок, особливо, якщо це твоя дружина і мама :)
5. Я таки ще доїду до тих упівських криївок. Хто зі мною?

Їздилис-мо у Вижній Березів до дружининого кума vlotko 
Набралися багато вражень, бо то не просто так. Загляньте в його ЖЖ і зрозумієте, що до чого. Володимир створив дуже цікавий та унікальний по своїй суті етно-рекреаційний проект в якому учасники мають змогу трошки пожити життям, яким жили ще досить недавно гуцули, доки не увірвалася в гори глобалізація, урбанізація та инші "-ації". Я навіть частини того не передам, що я дізнався, бо, реально, хоч не далекий від етнографії, але кожного разу не переставав дивуватися всьому новому. Діти були просто "у своїй тарілці". Готували та їли кулешу з одної тарілки (взагалі я у величезному захопленні від гуцульської кухні), варили сіль (бо в Березові є соляні джерела), купалися у водоспаді-джакузі :), робили скрабові маски, спілкувалися, пили пиво і просто файно проводили час у доброму товаристві.
Окрім того Володя зібрав величезну колекцію всіляких етно-експонатів у своєму домашньому музеї в Коломиї, а також архів гуцульських фотографій http://hutsul.com.ua/
Не сприйміть це за рекламу, але такі речі дійсно треба рекламувати поміж адекватними людьми, бо серед всього "кічового" зеленого туризму, це дійсно цікавий продукт. Тому рекомендую та іншим переказуйте.

Ще кілька фоток ТУТ

"Доповідач у чорній панчосі тим часом робив своє. Точніше, робив його рот.
- ...Слід розтяти це хворе тіло ізсередини! Розпустити всіх по домівках, опустити завісу. Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові, омріяну незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум - це Ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, нібито вони самі вирішують свою долю. Ми навчимо їх любові до Держави. А це означає - до насильства, обманів і хабарів. Ми дамо їм повну свободу заганяти себе у прірву. Отже, повна, даруйте, незалежність для республік. Однак при цьому дещо зберігаємо за собою…
...Зберігаємо за собою не так розшматоване тіло, як окремі життєздатні орган. Зберігаємо певні кабінети, комітети, утворення. Зберігаємо певну вертикальність у їхніх стосунках. І великий природний потяг до зростання, розмноження, відтворення. Найсмішніше, що ці органи (голови, руки, ноги, яйця) зненацька почнуть діяти в інтересах незалежних республік. ...Насправді вони готуватимуть наше майбутнє. На чолі новоспечених, пардон, незалежних урядів виникнуть апробовані нами і нами ж призначені виконавці Хаос породжуватиме хаос. Там, де це неможливо, до влади прийдуть просто виблядки. Або політичні проститутки, Володимире Іллічу. Або, зрештою, просто нікчеми. Усе потоне в сірятині. В нудоті. В підлості. Велика ентропійна хвиля, що розірвала Велику Імперію, рознесе вщент і незалежні, перепрошую, державки. Усе це виглядатиме надто карикатурно, ці призначені нами президенти ці закуплені нами парламенти. Ці прикордонні конфлікти шиїтів із сунітами, католиків з кришнаїтами, а православних із дзен-буддистами. Ці героїчні спроби західних банкірів навчити божевільних свободі. Ці голодні міжусобиці, бунти і страйки. Ця індустрія церков і борделів. Великий непотріб указів, конституцій та декларацій. І тотальний смітник, ні, багато незалежних смітників на чолі з недолугими маріонетками. Ось - наша програма дій. Дедалі частіше й частіше озиратимуться народи назад. І бачитимуть у своїх обманутих візіях Велику Державу - космічну, вогнисту, широку, тисячолітню. Дедалі гірше й гірше виглядатиме у порівнянні з нею ота, дозвольте, незалежність. Сама Ідея чогось подібного виявиться навіки…
І тоді всі вони - я маю на увазі народи - знову захочуть її, Держави. Адже все втікатиме, як морський пісок. Адже все валитиметься. Великий звіринець запанує навколо! І жодного іншого вибору! При цьому я маю па увазі вже не так політичний, економічний, як моральний вибір.
...Відрубані руки і ноги знову зростуться в єдине ціле. Ідея, тьху, незалежності потерпить глобальний крах і прирівняється у людській свідомості до фашизму чи навіть до сексуальних збочень. "
(с) Ю. Андрухович "Московіада" 1992 р.